|
Радимо усім подивитися відео 'ЗОРЯ ВИТИЧ'! Це неймовірно! Скільки глибини у словах, скільки натхнення рідною землею, а від того, про що співають, - просто мурашки шкірою...Подивіться - світлини просто зривають дах і те небо просто наскрізь пронизає...Сильні враження! І приклад, гідний наслідування. |
3 квітня 2011
Витачівська історія Епізод 1 ГІПОТЕЗА ВІРОГІДНОСТІ «Знов мене хмарини білі проводжають в путь, Ніби чайки сизокрилі над Дніпром пливуть… Мов колиска й серця світоч всіх слов’ян-братів Постає мій дивний Витич з праглибин віків». …Древній Витичів город. Резиденція Великих князів землі Руської – Оскольда і Дира Києвичів, Олега, Ігоря Рюриковича, Ольги, Святослава Ігоревича, Володимира Святославича (Вели-кого), Ярослава Володимировича (Мудрого), Володимира Все-володовича (Мономаха) – лише вдумайтесь в ці легендарні імена, котрі ми пов’язуємо з початком нашої (а північно-східні сусіди ще й своєї) держави! За логікою, це - спадкова резиденція і всіх наступних очі-льників України-Русі – князів, гетьманів, президентів… То ж ласкаво просимо вас заглянути у таємничий і віщий, далекий і близький світ наших предків, у Те, Що Було і в Те, Що Буде – у нашу Витачівську, Українську Історію… «В літо 382-е упочив князь Великий Київський Велімир, і сів на вітчому столі син його старійший, Данко, і сів у городі Витичеві, і правити почав Руссю й Деревами, і Сіверою й Лугами, і Готами і усіма язиками, кої платили йому дань, і ходили в рать по Великому князеві, і славили його» (Іван Білик, «Меч Арея»). Творча уява відомого українського письменника закидає нас у княжий Витачів, що його після смерті батька обрав столь-ним городом Русі молодий Богданко, більш як на півтори тисячі років назад. Обухівський краєзнавець Ю.Домотенко в своїй книзі «1000-літній Витачів» зазначає: «Дослідники старовини вважають, що Родень – першостолиця нашого народу (не плутати з Род-нею, котра існувала аж в XI-му ст. на р. Рось – прим. авт.) знахо-дилася десь у цій місцевості». Тут «виявлено пам’ятки всіх археологічних епох, які прожила людська цивілізація в Україні». «…Витечев, на високім розі, що вганяєть ся тут в Дніпро, був… кріпким замком і… стояв на броді через Дніпро. Він нам звістний ще з X в… Останніми часами ціла ся місцевість… звернула на себе увагу дуже богатими й інтересними слідами переходової культури від камення до металю, особливо численними точками з мальованим і гравірованим начиннєм т.зв. передмікенської (тобто трипільської - прим. авт.) культури. Витичевське городище… богате останками культури з княжого періоду» (Михайло Грушевський, «Історія України-Руси»). «Витечів – давньоруське місто на правому березі Дніпра, за 40 км від Києва (тепер – село Витачів, Обухівського району, Київської області). Вперше згадується в праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» (середина 10 століття). Згадується також у дав-ньоруських літописах 12 століття. Тут відбувся Витичівський з’їзд 1100 р. давньоруських князів. На городищі, що є залишками Витичева, археологічними дослідженнями 1961-62 рр. встановлено, що місто складалося з 2-х укріплених частин – північної (10 ст.) і південної (11-13 ст.). Під час розкопок валу виявлено залишки дерев’яних зрубів, 2-х башт, жител для воїнів, тощо» (Українська Радянська Енциклопедія). «Витичевский съезд (30 августа 1100). Историческое значение Витичевского съезда заключалось в том, что он устранил препятствия для организации общих походов против половцев. После съезда начался ряд объединённых походов русских князей вглубь степей, которые на долгие годы обеспечили безопасность Руси от половецких набегов» (Большая Советская Энциклопедия). На жаль, не все було так гладко, як його описує БСЕ. «Ти кинув ніж між нами, чого ще не було на Русі» - такими словами зустріли Давида Ігоревича, князя Володимирського, котрий перед цим підло і віроломно осліпив свого двоюрідного брата Василька Ростиславича, князя Теребовльського, Володимир Мономах, тоді ще князь Переяславський, брати Святославичі: Давид, князь Чернігівський, та Олег, князь Новгород-Сіверський. Мовчки спостерігав за цим князь Великий Київський Святополк Ізяславич, за чиєю намовою і було вчинено цей, надзвичайний навіть для такого суворого і жорстокого часу, злочин... Князівські чвари та негаразди незагойним болем відгук-нуться як через 123, так і через 140 років для колись такої могут-ньої Руської держави. Їхня сумна печать відіб’ється на довгі віки і, на жаль, дійде і до наших днів… «Витачів – село, центр сільської Ради, розташоване за 21 км від райцентру та за 4 км від річкової пристані Халеп’я. Населення – 1359 чол. Центральна садиба колгоспу «Заповіт Ілліча», який має 2045 га с/г угідь, в т.ч. 1341 га орної землі. Осн. напрям госп-ва - зерново-буряковий. Розвинуте тваринництво… У Витачеві є 8-річна школа, бібліотека, клуб, будинок тваринника. У Витачеві 1100 р. відбувся з’їзд удільних князів, склика-ний за ініціативою В.Мономаха. Поблизу села виявлено поселення доби бронзи (II тисячо-ліття до н.е.). Тут досліджено могильник та городище часів Київської Русі, яке вчені пов’язують з літописним містом Ви-тачевим. Воно згадується, як великий порт на Дніпрі, у тво-рах візантійського імператора Костянтина Багрянородного. В середині минулого століття тут знайдено 2 скарби польських, шведських, прусських монет XVII ст.» (Історія міст і сіл України). «Вытачев, при Днепре, в 3 верстах ниже Халепья. Жите-лей обоего пола правосл. 2200, евр. 23, ревизских 714 душ, на-дел 2221 десятина, с платою выкупа в год 3240 руб. 15 коп. ДРЕВНЕЙШЕЕ ПОСЕЛЕНИЕ КИЕВСКОЙ РУСИ. (виділено авт.) Об нем говорит уже Константин Порфирирородный (780 – 790 г.) при описании судоходства Руссов из Новагорода в Цареград. Руссы, говорит он, обыкновенно перемъняли свои судна только у Кіева, и потом въ іюнъ мъсяцъ отходили въ лежащее внизъ по Днъпру и дающее имъ дань укръпленное мъсто Витетчевъ, гдъ два дня, или три, ожидали всъхъ своихъ суденъ. (Витачів посідає почесне друге місце після стольного Києва за кількістю знайдених скарбів – купці, пливучи в Царгород, закопували частину своїх грошей, щоб, повертаючись, мати обігові кошти на торгівлю в Києві. Не всі, на жаль, повертались живими з тяжкої і небезпечної подорожі – прим. авт.). Послъ того отправлялись далъе внизъ по ръкъ. Город Вытичев несколько раз упоминается в летописях смутных времен деления Руси на Уделы. Напр. под 1095 годом говорится, что Святополк Изяславич на Вытичевом холме поселил жителей разоренного города Юрьева – нынешней Белой Церкви, и повелел жить здесь юрьевскому епископу Марину. Тогда при Вытичеве был брод, или переправа через Днепр, за которую дрались князья (ще одне друге місце після Києва: за результатами археологічних розкопок та досліджень переважна більшість людських останків тих часів мала механічні ушкодження кісток, черепів, – рубані та колоті рани, що вказує на насильницьку смерть – прим. авт.): а на лугах находилось озеро Долобское. Под 1100 г., что с 10 по 30 августа в Вытачеве собрались русские князья и составили под председательством того же Святополка сейм, старавшийся распределить князьям уделы. Но как Святополк был скуп и жаден к приобретениям и возбудил против себя негодование удельных князей бесчеловечным ослеплением Василька Ростиславича: то сейм не имел желанного успеха. Подле Вытачева, по летописям, стоял давно не существующий город Святополч, который приурочивается некоторыми (Андриевский в статье «Юрьевъ на Роси», напечатанной в «Киевской Старине») к Стайкам. В настоящее время из древностей Вытачевских остается только Городище над Днепром, опоясанное валом, вероятно, то самое, которое существовало во время путешествий Руссов (т.зв. «нижній город», частина «тверді», тієї самої, - «північної 10 ст.» разом із залишками валу та сторожової вежі при в’їзді вже дощенту зруйнований сучасним приватним будівництвом – прим. авт.); да древние могилы, насыпанные неизвестно когда и кем еще прежде путешествий Руссов, коих насчи-тывают более сотни на полях Вытачевских. (Лаврентій Похиле-вич, «Уезды Киевский и Радомысльский»). «Витичев – древний пригород Киевского княжества, на правой стороне Днепра. Основание его относится к VIII веку, а может быть и к VII; по крайней мере 1-е упоминание о нём находим у Константина Багрянородного (780 – 796) в его сочинении «De administrando imperio», где он говорит, что «Руссы обыкновенно в июне месяце отходили из Киева в лежащее вниз по Днепру и платящее им дань укреплённое место Витетчево… где 2 или 3 дня ожидали других судов, чтобы отправиться далее вниз по реке». В нашей летописи (Ипатьевской) 1-е упоминание о Витичеве, городе (или местечке) находим под 1149 г. Он разделял судьбу своего стольного города во время княжеских усобиц,, не раз был разоряем и сжигаем половцами, и находился как раз в том месте р. Днепра, где между Витичевом и Зарубом находился брод, названный «Витичевым» (Ф. Брокгауз, И. Ефрон, «Энциклопедический словарь»). На жаль, автори цього словника, видання безумовно, дуже поважного і авторитетного, як і автор попередньої згадки (Лавр. Похилевич), допустилися прикрої помилки: Константин VI (VII) Багрянородний жив і правив у Візантії не в VIII, а значно пізніше – в середині X ст. Саме тоді він і створив цей своєрідний підручник для свого, як він думав, спадкоємця, сина Лева (ще не знаючи, що буде отруєний в 960 році іншим своїм сином, Романом)… Хоча приємно, що заснування Витичева вони відносять до VII-VIII віків. Але, чи так це було? Спробуймо розібратись… Отже, офіційно прийнята версія своїм вказівним перстом направляє нас на 1053 роки назад, ще в дохристиянську Русь, в червень 957-го [9-а глава трактату «Про управу держави» Конс-тантина Порфирогенета (Багрянородного)]. Дата ця, дуже ймо-вірно, теж неточна, адже, навіть той же Грушевський піддає її сумніву: «Новійший дослідник Buri (The treatise De admin. Imperio, Byz. Zeitschrift 1906) кладе написання трактату на час від літа 948 до 952 р…» Сучасні російські історики, як, наприклад, Д.Є. Мішин в своїй монографії «Сакалиба (славяне) в исламском мире в раннее средневековье». М. 2002., та його рецензенти безапеляційно, як такими, що не піддаються сумнівам, користуються лише цими (948-952 рр.) датами. До речі, Багрянородний згадує Витичів, як «фортецю-панктіот росів». Грецьке слово «панктіот» має декілька значень: «данник», тобто, той, хто платить данину, і «союзник, соратник». Зрозуміло, що мається на увазі саме друге значення цього слова, адже данину платить лише колишній супротивник, ворог, якого перемогли і зробили «данником». Отже, «платящее им [русам] дань укреплённое место Витетчево» - ще одна помилка як авторів словника, так і вищезгаданого Л. Похилевича, адже, навіщо це місце мало платити якусь данину, коло воно й так зправіку повністю належало русам, бо ж було засноване саме їхніми пращурами! Проте і в самому трактаті пишеться досить розпливчасто: «Руси зазвичай … у червні місяці спускались човнами вниз Дніп-ром до города Витичева …» А як давно існував той звичай – рік, два, сто, тисячу?… То скільки ж років насправді минуло з тих пір, як ця місце-вість була залюднена? Навряд чи коли ми дізнаємось про це, хіба що машину часу сконструюємо. Хоча… |
12 травня 2010
|
| Закрити |
